Бурулька
Казка
Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток, і вони всі сяяли і промінилися.
А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, − з'явилася бурулька. Вона переливалася на сонці всіма кольорами райдуги. Вона була дуже гарна.
— Ви, напевне, з дорогоцінного каміння! — спитав її з пошаною маленький снігурчик.
«А може, вона солодка, як цукерка»,— подумав один хлопчик. Адже усім малим дітям бурульки здаються солодкими, і їх хочеться посмоктати.
Він схопив паличку і почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собі, як це він покаже всім дітям, що в нього є така гарна бурулька.
Ой, як злякалися всі в садку, коли побачили, що робить хлопчик.
І дерева, і пташки, а найдужче — стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в неї, по-друге, ця стара ринва не хотіла позбавлятися своєї прикраси, якою вона дуже пишалася. Раптом — тррах! Хлопчик таки влучив у бурульку, і вона враз зламалася і впала.
— Моя бурулька! Моя бурулька! — радів хлопчик, підхопивши її руками. Він навіть рукавиці скинув, бо йому зробилося гаряче, коли він кидав палицю, і руки у нього були зовсім теплі.
Хлопчик тільки підніс бурульку до рота і хотів її посмоктати, як побачив, що на нього дивляться світлі блакитні очиці, і почув, що бурулька до нього заговорила:
— Ні, ні, ні, хлопчику, не бери мене в рот, не треба! Я розкажу тобі багато цікавого.
Хлопчик дуже здивувався, але, звичайно, йому захотілося послухати її.
— Ти, мабуть, чарівна бурулька? — спитав він.
— Так, так,— сумно сказала бурулька.— Я зачарована, я заморожена, я заворожена, і я дуже дякую, що ти врятував мене... І я прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як ти, скрізь бігати і ніколи не сидіти на місці.
— Ти любиш стрибати? — ще дужче здивувався хлопчик.— Але ж ти висіла на старій ринві.
— Так, так, — підтвердила бурулька, — і, напевне, я пробула б там до весни, поки припекло б сонечко і я б розтанула. Адже я не з дорогоцінного каміння і не з солодкого цукру. Я − просто весела краплинка води. І я зараз розкажу тобі про себе. Але я боюся, коли б зима не схопилася, що мене там нема, і не помітила, що я з тобою,— вона тоді враз заморозить нас обох.
Так слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Я пливла в Дніпрі з мільйонами моїх сестричок до Чорного моря. Це були найкращі хвилини мого життя! Усі звали мене невгамовною, але то вітер не давав мені ані хвилинки спокою. Чого він хотів од мене? Я не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, він здіймав страшні хвилі, вищі за цей будинок, перевертав човни і кидав пароплави, як трісочки. Та я, маленька краплинка, тікала завжди від нього. Якось спересердя в тихий літній день, коли я цього зовсім не сподівалася, він виплеснув мене на берег, на гаряче каміння. Я обернулася парою і полинула в небо. Високо над землею я літала в білій хмарі, і, коли раптово знову налітав вітер, я швидко падала на землю дощем і напувала її. Я не боялася потрапити і під землю. Адже й там я рухалася, жила і знову виринала на світ веселим джерелом…
Я таки часто бувала щасливою! Але я все поспішала далі. Я люблю все нове і зовсім не злякалася, коли разом із своїми сестрами з одного джерела потрапила в довгі і темні труби. Там уже бігло багато води.
— Нічого страшного, нічого страшного! — казали старші.
— Ви ще не робили такої мандрівки? Це звичайний водогін, скоро ми виллємося на білий світ.
Поки ми жили-бігли в водогоні, ми всі дуже здружилися між собою і все балакали, балакали, гомоніли, розповідали про себе. Що ж нам було ще робити? Різні були серед нас…
Мені було дуже цікаво, куди ж я тепер потраплю. Спочатку мене тішило, що я бігла з моїми сестрами, і вітер уже не підганяв мене і не дражнив, як завжди. Але швидко нам усім набридло бути в темних вузьких трубах водогону, і ми дуже зраділи, коли раптом почали бігти швидше і почули якісь звуки зовні.
— Кран відкривають! — закричали мої старші подруги.
— Кран відкривають! Зараз на волю! Досить цієї темряви!
По правді, я більше хотіла б опинитися разом з моєю рідною матір'ю-річкою, плисти в синьому Дніпрі, але я була рада вже хоч будь-якій зміні. Мене налили... в чайник. Так, в звичайний великий чайник. І поставили цей чайник на електричну плитку.
— Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так гаряче! — плакали ми з сестричками.
— Чуєш, чайник уже булькає,— сказала якась жінка.— Зараз питимемо чай.
— Аякже! — подумала я.— Треба тікати!
Та швиденько-швиденько підібралася до кінчика чайникового носа.
— Куди ти, мала? — засичав чайник.— І чого це люди не знімають мене? Я весь википаю, уся вода збіжить!
— До побачення, дядечку! Я ще хочу політати на волі! — гукнула я, легкою парою знялася вгору і вилетіла з іншими подругами крізь димар.
— А, ось де ти! — почула я раптом.
Ой лишечко, це знову був вітер, і який сердитий, холодний! Він тепер служив у білої Зими, а Зима, я вже чула, завжди хотіла заморозити усю воду на світі — всі струмки, річки, озера, ставки. Навіть на Дніпро вона одягла міцну кригу, і я не думаю, щоб це йому подобалось. Чи багато їй було роботи зі мною! Вона тільки слово мовила — підхопив мене вітер, і вже білою сніжинкою я упала на стару ринву.
— Ти завжди горнулася до квітів, любила гратися з сонячним промінням,— глузував вітер,— а тепер будеш завжди прикрашати ринву, і я віятиму коло тебе, скільки захочу.
Навіть сонячний промінь нічого не міг зробити, бо вітер не підпускав його близько до мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, і сльозинки мої замерзали на мені.
Я зробилася холодною крижаною бурулькою і примерзла до цієї старої ринви.
Отак і заворожила мене люта зима... Ні, я ніколи не думала, що може бути так холодно на світі.
Усі казали, що я дуже гарна, і ялинки навіть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю її, а не їх. Але навіщо була мені моя краса, коли я лишалася холодною нерухомою крижинкою! Як я заздрила сніжинкам, що літали в повітрі! І я не могла, не могла чекати до весни! Це ще так довго!
Бурулька замовкла, і раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках.
— Трошечки тепла в житті, і я знову оживаю,— долинув до нього тихий шепіт.— Я знову біжу далі, далі... Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят. Згадуй мене, коли плаватимеш у річці, коли бачитимеш росу, золотий дощик і білу хмарку.
І вже не було нічого в руках у хлопчика.
Та він зовсім не шкодував.
Джерело: Іваненко О. Бурулька / О. Іваненко // Буханченко Р. Чарівні пори року : хрестоматія для позакласного читання 1-5 кл. / Р. Буханченко − Донецьк, 2004. – С. 156-160.
