Сивко
Хлопці з мамою вийшли з вагона електрички. Перон був безлюдний, тільки у затінку невисоких акацій стояла підвода. Сивий коник перебирав залишки прив'ялої трави, вибрязкував збруєю. Побачивши незнайомих людей, він підвів голову, вдарив копитом і нетерпляче заіржав.
— Та йду вже, йду, — почулося з-за пристанційного будиночка. —Дочекалися!
Хлопці зирк — до них, як журавель, простував височенний дядько Микола і, замість привітання, басив весело:
— Он ви вже які! Нівроку! А Павлик навіть мене перегнав. Ну, тримайся!
Дядько ухопив Павлика за плечі і закружляв з ним. Мама і Андрійко радісно усміхалися.
— Це ви по нас своєю машиною приїхали? — показав на підводу Андрійко, як тільки дядько відпустив брата.
— А що, не подобається мій транспорт?
— Подобається! Дуже!
— Тоді по конях! — скомандував дядько Микола і посадив Андрійка в передку воза. Потім привітався з мамою, сказав, що в селі ждуть не діждуться дорогих гостей. Шкодував, що не приїхав їхній батько.
— У тата відпустка трохи пізніше, — пояснив Павлик. — Він обіцяв прискочити.
Дядько Микола з мамою сіли з одного боку підводи, хлопці — з іншого.
— Ну Сивко, не підкачай! — поплескав дядько Микола по крутих крижах коника. — Хай знають наших.
Виїхали за станцію на ґрунтову дорогу. Сивко відразу кинувся бігти. Але дядько притримував його:
— Не гарячкуй, дорога чималенька.
Андрійко нетерпляче вертівся і зрештою не витримав — попросив у дядька віжки.
— Будь ласка. Сивко у мене славний, слухняний.
Заволодівши віжками і батогом, хлопчик хвацько свиснув, замахав пужалном. Коник, здається, тільки на це й чекав — зафиркав, завертів хвостом і майже вскач подався дорогою. Позаду за возом кошлатилась пилюка, а навстріч з боків стрімко налітали зубчаті зарослі кукурудзи, золотаво миготіли соняхи і свіже стернище.
Від бігу сива грива коня тріпотіла на вітрі, в груди били пахощі надвечірнього степу.
Поминули якийсь маленький хутірець, прогримкотіли по дерев'яному мостику, під яким не було навіть калюжки, і дорога круто звернула до соснового лісу, де починалися піски.
— Андрійку, не вимахуй батогом, нехай коник перепочине, — прохала мама, — йому ж важко.
А Сивко наче хотів довести протилежне: навіть коли колеса в'язли у сипучому піску, намагався бігти напористо й легко.
— Давай ще ми з Павликом покеруємо, — дядько посадив собі на руки брата і взяв у Андрійка віжки. Сивко одразу перейшов на повільний крок.
Заїхали на подвір'я ферми.
— Тпру-у, вдома, — сказав до гостей дядько. — Тепер ідіть городами до хати, там на вас тітка Ганна чекає. Ваші речі, як тільки з усім упораюся, я принесу.
— А можна мені з вами, дя? — став благати Андрійко.
— Лишайся, вдвох буде охотніше.
Вони розпрягли Сивка. Дядько відвів його у кінець подвір'я і пустив пастися, а сам поніс упряж у приміщення ферми. Андрійко зостався біля підводи.
Збиваючи порохняву, на подвір'ї з'явився табун різномастих телят. Одне, червонясте, вибігло з гурту і — до Андрійка. Лобате, задерикувате, з білою лисинкою на лобі. Воно зупинилося за кілька кроків, гребнуло ногою. «Дивись, ще буцикне. Чого воно? Невже йому не сподобалася червона безрукавка? Може, скочити на підводу?» — шукав порятунку хлопчик.
А теля вже навіть зачмихало.
І тоді Андрійко — навтьоки. Воно, підохочене, — за ним.
Мить — і хлопець уже був біля Сивка. Той аж заіржав від несподіванки.
— Сивко, рятуй від цього дурника! — заховався Андрійко за коня.
Сивко мотнув головою і ще раз заіржав. Теля постояло якусь мить, не зважуючись підійти до коня, а тоді, зачувши окрик пастуха, подалося назад до гурту.
— Спасибі, виручив із біди, — Андрійко вдячно погладив коника по спітнілій шиї.
І враз хлопчикові стало соромно. Йому здалося, що Сивко зараз думає: «Бач який! Прибіг рятуватися. А всю дорогу вихвецював мене дядьковим батогом та сіпав віжками. Не міг же я показати свою слабість. Біг і дивувався: звідки ти такий, Андрійку? Наші сільські хлоп'ята бережуть мене, доглядають... Я гадав, що ми потоваришуємо з тобою, ти водитимеш мене пастися на луги, їздитимеш верхи по селу, на полі. А в місті, у своєму садочку, розкажеш про нашу дружбу...»
Може, й не зовсім так думав Сивко, позираючи на Андрійка карими докірливими очима, в яких стояла вечірня тиша. Та хлопчик, перебираючи пальцями його попелясту гриву, прошепотів:
— Вибач. Я все зрозумів.
— Андрійку-у! — гукнув із синіх сутінків дядько Микола. — Прощайся до завтра з Сивком та пішли вже до хати.
Хлопчик ще раз потріпав гриву коневі, і той примирливо торкнувся його плеча теплими губами.
Джерело: Головко Дмитро. Сивко / Д. Головко // Поштарська сумка / Д. Головко. – Київ, 1983. – С. 19-24.
