Кенінгова колекція
Справа №1
Розділ 1
До дванадцятої школи хвилин п’ятнадцять неквапом іти. Коли повернули на Ярославську вулицю, побачили незнайомця. У сіренькій сорочці та джинсах, з довгим, давно не стриженим волоссям, чужинець ідучи зазирав у аркуш, а тоді знову дивився на таблички з номерами будинків. Не дійшовши до Льохи й Михи, незнайомець учергове зупинився, подивився в папірець і незадоволено гмукнув.
- Агов, хлопці, може, ви підкажете? Я шукаю вулицю Маленкова.
- Льоха здивовано звів брови:
- Яку вулицю?
- Маленкова.
- Вперше чую. Михо, ти чув про таку вулицю?
- Ні...
- Ави взагалідавноживете в Горобинівці?
- Та від народження обоє.
- І нічого не чули про вулицю Маленкова?
- Та ні... начебто...
- Дивно, - незнайомець ще раз подивився на папір, який хлопцям видався якимось планом.
Та коли Льоха спробував бодай краєчком ока зазирнути до цього плану поближче, чоловік швиденько склав папірець і запхав до кишені. Єдине, що Льоха встиг роздивитись, то це закарлючку, написану чорнилом на зворотному боці аркуша. На тому й розійшлися. Хлопці рівно за хвилину потому забули й про дивного чужинця, і про його папірець, і його дурні запитання про відсутню в Горобинівці вулицю Маленкова.
Згадав про нього Миха ввечері, коли разом з батьком дивився телевізор. Ішов документальний історичний фільм про Сталіна. От у ньому й прозвучало це прізвище. Миха одразу запитав:
- Тату, а хто такий Маленков?
- Маленков? Це один з наближених співробітників Сталіна. А чому ти запитуєш про нього?
- Та, розумієш...
І Миха розповів про незнайомця, який сьогодні вдень шукав у Горобинівці вулицю з такою назвою. Тато здивувався.
- Бач, сину, якщо в Горобинівці й була така вулиця, то її давно перейменували. За часів Сталіна і потому вулиці, та й цілі міста, то називали на честь історичних діячів, то скасовували такі назви. Але завжди, коли людину відлучали від влади, назви ці прибирали. Маленкова усунули з посади десь у середині п’ятдесятих. Я думаю, що й вулицю тоді ж перейменували. Скільки років було твоєму незнайомцеві?
- Та складно сказати, може, років двадцять-двадцять п’ять.
- Взагалі-то, він мав би знати такі речі. Дивна людина. Або геть неосвічений, або іноземець.
На цьому розмову було закінчено, і невдовзі Миха забув про неї, бо почався класний фільм.
Наступного дня до Михи зателефонував Льоха. Побалакавши про те-се, він між іншим сказав:
- Михо, а пам’ятаєш учорашнього дивака, який про вулицю питав?
- Маленкова?
- Ну! А ти його запам’ятав?
- Запам’ятав. Вчора фільм про Сталіна показували. Маленков, виявляється, був одним із найближчих його помічників. Тато сказав, що коли така вулиця й існувала, то її давним-давно перейменували. А дядько той, імовірніше, бевзь неосвічений або іноземець.
- Ти пам’ятаєш, він до аркуша зазирав?
- Пам’ятаю.
- То я його знайшов.
- Що знайшов?
- Та папірець, у який той чудило дивився.
- Прикольно... - без жодного зацікавлення сказав Мишко.
- Знаєш, мені здається, що тобі теж варто глянути. Це щось на зразок плану, і там дещо позначено.
- Думаєш? Ну добре, я зараз вийду.
Хвилин за десять друзі зустрілись у дворі. Ще торік дорослі дядьки затягли під покров високих кущів бузку дві давні важезні лавиці з бетонними ніжками й укопали стіл. Стіл був до пари лавицям, на товстих колодах, що повік не згниють. За стільницю правили старі, теж дубові двері. На цій стільниці пенсіонери вечорами забивали козла, тобто грали в доміно, або ляпали картами - розписували преферанс, який називали козлячим. За цим столом і вмостились друзі.
- Ось, - промовив Льоха та дістав з нагрудної кишені складений учетверо аркуш.
Джерело: Есаулов О. Ю. Кенінгова колекція / О. Ю. Есаулов. – Вінниця, 2018. – С. 9-12.
