Коли Славка була ще зовсім маленька і нерозумна, вона думала, що «війна» живе в отому похмурому, із вікнами, забитими хрест-навхрест, будинку, який стоїть між двома дворами, виставивши у сусідній двір величезну діру в стіні. Оскільки їхня Ботанічна вулиця ніби збігала, розігнавшись з гори — кожен двір був нижчий за попередній, і всі будинки були двоповерхові з одного боку і одноповерхові з другого. І цей похмурий поранений будинок ніби якось болісно перегнувся, затискаючи густим диким виноградом рану в стіні. Горішнє віконце не було забите дошками, і вціліла половинка рами жалібно рипіла, розгойдуючись на вітрі. Славці здавалося, що то стогне дім.
Коли вечорами сусіди збирались на лаві, Славка теж поспішала туди. Вона любила слухати, як розмовляли дорослі. І розуміла майже все. Розуміла, коли сварили кербуда і говорили про ціни. Любила, коли розповідали, лускаючи насіння, кінофільми (в кіно ходили рідко, і коли вже хто бачив якийсь фільм, то розповідав увечері всьому дворові), любила слухати сни і ворожіння, сварки, плітки, новини, нарікання на хвороби і на родичів. Не любила тільки, коли говорили або мовчали про війну.
— Дай боже, щоб ти ніколи більше не знала, що таке війна...
— Ох, війна, війна! — скрушно зітхала бабуся Довжучка, і всі дивилися на поранений дім.
Коли темніло, Славка боялась проходити повз цей будинок. Навіть уночі, прокидаючись, вона чула, як він болісно кректав, стогнав і порипував.
Якось війна приснилась Славці. Вона була така, як на малюнку в журналі «Перець». У неї було кругле черево, тонкі криві ніжки, високий чорний чудернацький капелюх і товстелезна цигарка між страшних білих зубів. Війна реготала і вимахувала чорною бомбою у руці. Вона була якась пласка, ніби вирізана з картону і від того ще страшніша... Славка прокинулась з голосним плачем і міцно притислась до мами.
Звісно, тепер уже Славка велика. Вона стала аж на цілий рік старша і вже добре знає, що таке війна. І вже не так її боїться. А дім все одно страшний.
— Дідусю, — спитала Славка, — а чому ніхто не живе в цьому домі?
— Скоро ми будемо там жити, Славочко! — відповів, посміхаючись, дідусь. — Ось скінчить мама оформляти документи, і ми переселимось.
Славка жахалась і незрозумілих слів «оформити», «документи» (незнайомі слова завжди чомусь страшні), і того, що доведеться жити в цьому темному, повному війни, домі.
— Діду, розкажи про війну, — просила вона.
— Війна страшна і жорстока, Славцю. Вона забрала твого тата. Не думай про неї.. Хочеш, я розповім тобі про гномів?
— Дідусю, а звідки беруться гноми?
— Хто його зна, Славцю. Дехто каже, що вони виростають, як гриби. І як тільки зірвуть отакий грибок — він оживає, стає гномиком і тікає. Якось мій сусіда (це було ще коли ми жили у селі) розказував, що назбирав він кошик грибів і поки доніс додому, вони геть усі повтікали. Перед самим порогом зиркнув він у кошик, а кошик порожній. І тільки стежкою позад нього лопотіло щось мале-мале у рожевому беретику. Далі зашаруділо в траві і зникло. А то, чув я ще таке, ніби гномики народжуються од найкращих, найяскравіших мильних бульбашок. І то тільки тоді, коли в цей день малюк, котрий пускає мильні бульбашки, зробить якусь дуже добру справу. Бульбашка летить, сяє, міниться кольорами, а в ній уже сміється гномик. Де впаде бульбашка на землю, там і з'являється гномик. Може, й тобі пощастить коли-небудь... А будинку цього ти не бійся. Це мирний і добрий людський дім. Хіба він винен, що прийшла війна, понівечила його і вбила його мешканців? Адже наш дім теж зруйнувала війна. Тому ми й живемо у тітоньки Ліди.
— Вона добра. І Тольчик добрий, і Свєта.
— У нашому дворі багато добрих людей, онучко. От відремонтуємо дім і заживемо набагато краще.
— Дідусю, а війна не прийде більше сюди?
— Ніколи. Це я тобі кажу напевно. Спи спокійно, Славочко!
Джерело: Жиленко Ірина. Кішка Жозефіна ; Хто така «війна»? / І. Жиленко // Двічі по два дорівнює кульбабці / І. Жиленко. – Київ, 1983. – С. 5-13.