Як Жолудь дубом став
Виріс на гілці Жолудь.
– Який великий, який блискучий! – цвірінькали навколо нього пташки.
А Жолудь потягався, поправляв свого коричневого капелюшка та думав: «Годі, мабуть, дома сидіти, треба на білий світ подивитися та себе показати».
Тільки так подумав, прилетіла птиця Сойка, − чепурна, у блакитно-чорній сукні із сніжно-білими манжетами, з їжакуватим чубчиком на голові. Побачила Жолудя, зраділа:
− Ге-ге-ге! Який великий Жолудь!
Схопила його й полетіла.
Летить Жолудь і не знає, чи йому радіти, чи журитися. Під ним зеленим морем ліс шумить, вгорі чорною крапкою яструб ширяє. Раптом склав яструб крила, каменем униз шугнув. Злякалася Сойка, у лісовій хащі сховалася.
«Здорово ми від яструба утекли», − подумав Жолудь і тільки хотів похвалити Сойку, а вона його під лапу. Ой-ой-ой, чи не з’їсти його хоче?
А Сойка – тук Жолудя дзьобом. Випорснув він з-під пташиної лапи, кулею вбік відлетів, очі від страху заплющив. Відкрив лише тоді, як упав на щось м’яке.
− Куди це я потрапив?
А хтось поряд відповідає:
− Добро пожалувати у дупло до Білочки!
Подивився Жолудь, а, крім нього, в дуплі і горіхи, і шишки, і гриб сушений зморшкуватий.
− Ми хоч не з власної охоти сюди потрапили, нас Білка принесла, а ти… ти сам прилетів, хе-хе-хе… − засміявся Гриб.
Жолудь захотів сказати йому щось у відповідь. Як раптом сама господиня дупла з’явилася. Побачила Жолудя, здивувалася:
− Ач, який гарний! Ач, який великий!
Вона навіть з дупла його винесла, щоб краще роздивитися. – І горіхи в мене є, і шишки є, і гриб сушений, тільки Жолудя мені й не вистачало. Чи зараз мені його з’їсти, чи на зиму залишити?
Доки Білка Жолудем милувалася, підкралася до неї Куниця, лісова хижачка. Кинулась Білка тікати, ніби блискавка, з гілки на гілку перестрибує, від страху й Жолудя загубила.
Полетів він додолу, у мох шелеснув. Тільки-но встиг капелюха поправити, як перед ним Миша лісова з’явилася, радісно лапками сплескує:
− Буде чим поласувати взимку!
Схопила Жолудя, у нірку потягла.
Опинився Жолудь під землею, лежить бідолаха й чекає, коли його Миша з’їсть. А Миша пішла на полювання та й не повернулася: можливо, її саму лисиця з’їла, можливо, сова занесла.
Лежить Жолудь у мишачій нірці, загубив лік дням.
Всю зиму пролежав.
Коли ж весна прийшла, сонечко землю пригріло, захотів Жолудь на волю. Почав він угору тягтися.
Тягнеться-тягнеться, тягнеться-тягнеться, крізь землю продирається та й виглянув на світ.
Тільки хотів Жолудь свого капелюшка поправити, коли глядь, а замість капелюшка листячко зеленіє: став він уже не Жолудем, а молодим Дубком.
Отак-то.
Джерело: Прокопенко Ірина. Як Жолудь дубом став / І. Прокопенко // Сонце, Сонечко та Соняшник. – Київ, 1977. – С. 8-10.
