Солом’яний бичок
Жили собі якось дід та баба. Та такі вони бідні були - нічого не мали: що зароблять - те й проїли. І ніяк з тих злиднів випорсатися не могли.
Одного разу причепилася баба до старого:
- Зроби-но мені солом’яного бичка та осмоли його, як слід, соломою.
- Та чи ти з розуму впала, стара? Навіщо воно тобі? - здивувався дідуган.
- Роби, кажу тобі, а я вже придумаю, як з ним бути... Хоч якась худоба у господарстві...
Хіба доведені що-небудь впертій старій?! Набрав дід соломи, сплів бичка, як вона наказувала. Ще й добряче осмолив його, бо життя взагалі в хаті не стане. Глянув на свій витвір й тільки сплюнув у серцях - що за користь від цієї потвори...
А вранці, допоки дід порався по нехитрому господарству, погнала баба бичка на пасовище.
Всілася баба під розлогим деревом, наказала бичкові досхочу травиці свіжої соковитої попоїсти, а сама й не помітила, як заснула.
А тут ведмідь, величезний такий, з лісу присунув та на бичка наскочив.
- Ну мо, відповідай мерщій, що ти за диво таке, якого ще в лісі ніхто не бачив.
Мовчить бичок, тільки головою похитує, а ведмідь сердиться на таку неповагу до себе.
- Відповідай, коли запитую, а то ще й пожалкувати доведеться...
Мовчить собі потвора - і все тут. Тут кошлатий геть розшаленів та як ляпне його по боці. Ну й, звісно, у смолу вляпався. Схаменувся ведмідь - та пізно. І вмовляв бичка відпустити його, і видиратися пробував - все дарма. Потягнув клишоногий бичка до лісу, а той застряв поміж двох дерев.
А тим часом баба прокинулася, стала бичка шукати - нема ніде. Вже й додому зібралася, аж тут помітила, як ведмідь з її бичком поміж деревами вовтузиться. Почала діда гукати:
Прибіг дід з гострим ножем. Тільки-но він до бичка наблизився, як ведмідь проситися почав: - Не вбивай мене, діду. Пособи краще смоли позбутися. Я тобі віддячу - будуть в тебе вулики, буде в тебе меду досхочу.
Не встигли дід з бабою бичка свого до хати притягнути, як почули за спиною тупотіння - то ведмідь вулики ніс їм.
Ввечері стара докоряла дідові:
На другий день баба теж всілася під пишним деревом - аби сонце не дуже припікало - й наказала, бичкові як слід пастися. А сама підперла спиною стовбур і заснула.
Коли ж прокинулася стара, то не помітивши поблизу своєї солом'яної худоби, відразу попленталася до лісу: кого на цей раз упіймав бичок. Тепер у смолу вляпався сірий вовк.
І знов загукала баба свого старого. Той чи не відразу з'явився зі своїм нагостреним ножем.
Зачав проситися вовк:
- Не ріж мене, діду, а я тобі вівці за те дам, а ще ж і порося на доважок...
Допоміг старий вовкові з смоли випорсатися.
Не встигли вони з бабою дійти дому, як почули бекання та хрокання - то вовк поспішив обіцянку свою виконати.
Наступного дня стара - ще й сонце не підвелося - знов погнала солом'яного бичка пастися. Всілася по-під деревом своїм улюбленим та й заснула за звичаєм. Час від часу розплющує одне око, бачить: пасеться бичок неподалік - знову засинає.
Та черговий раз прокинувшись помітила, що бичок хоч і не втік далеко, а все ж кудись вбік посунувся. Підвелася, підійшла ближче до бичка, а там лисиця ніяк із смолових обіймів не випростається.
Зачала гукати баба діда - не поспішає дід: нема коли йому, бо ж господарство стало чималим. А лисиця все проситься:
- Відпусти мене на волю, принесу тобі гуси та качок і ще ж кури на додаток.
- Нема тобі віри, одповідає їй баба, - звісно, ошукаєш. А так прийде дід, спустить шкіру з тебе - то шапка хоч яка буде.
А тут і старий з ножем заявився. Та вмовила його лисиця, відпустив він її. Коли ж доплентались дому, то там такий гомін зчинився: вівці бекають, поросята хрокають, гуси ґелґочуть, кури квокчуть, качки крякчуть та ще й бджоли гудять...
Відтепер вже не стало коли бабі солом'яного бичка на пасовище виганяти - доводилося поратися в хаті та по господарству з ранку до вечора.
Так завдяки бабиній кмітливості і прийшов достаток до їхньої хати.
