Снігурик
Була зима. Тоді, як знаєте, квіток нема. А білий сніг іде собі та йде, що й не знайдеш доріженьки ніде. Сиділи всі в хатах. Лиш надворі весело пустували школярі. На ковзанах, на санках чи як хто вмів. Потім задумали зі снігу ставити дідів. Рядочком стали під школою діди, чистенькі, білі, круглі, хоч куди! Був батько-дід і мама недалеко у капелюшку зі старого глека. Тулилася їй до спідниці ляля, їх доня снігова, на ім’я Краля. Але найкращий був Снігурик-брат: усміхнений, усьому завжди рад; із моркви ніс, а очі мав з вугілля, і ручки з пальцями – з сухого гілля. Хто лиш туди проходив – кожен дід махав йому рукою на привіт. Прохожий мусів усміхнутися хоч раз: – Дивись, які то Снігурі у нас!
Мороз тріщав, виписував по шибках дива, а Снігурам жилося любо та щасливо. Та ба, нараз щось потепліло в місті. Осівся сніг і став липкий, мов тісто. Журився Дід-Снігур, потилицю все чухав, а мамі вже й нелюбий капелюшок, та й Кралечка ронила перли-сльози:
– Матусенько, куди ж пішли Морози?
А брат-Снігурик думав стиха думу. Він був бадьорий, не любив він суму.
Задумав і пішов, коли всі спали, хоч ніжки як боліли, погинались а ніс морквяний щось ні з цих, ні з тих щоразу озивався: Пчих! – та пчих!
Іде та йде, аж зирк! — там хтось напроти! Із дива відчинив Снігурик ротик. Якась то пані в зеленавій шаті, круг голови виспівують пташата, із пролісок кирея ткана пишна, на голові вінок із вишні…
– Ти хто такий?
– Снігур. Шукаю хати, щоб там батькам, сестрі — зими діждати. Погано жити в сторонах оцих; ми топимось! А-пчих! А-пчих! Аааааа-пчих!
– Ти добре трапив: я Весна-княгиня. У мене ти, Снігуре, не загинеш! Забудь лише, що ти зі снігу дід, забудь, що сніговий у тебе рід! Ти стопишся у мене в річку чисту і попливеш між берегів квітистих, де шовки трав, шумить зелене листя. Так попливеш без труду і без горя в далекий світ, аж до самого моря!
Снігур же якомога виструнчився й каже:
– Ні не хочу я такого! Не відречуся снігового роду, не стоплюся хоч би в найкращу воду! На річку я зовсім і не годився б! Хорошим Снігуром я народився і Снігуром повік останусь я! Недаром і «Снігур» – моє ім’я!
І знов чалап-чалап, хоч гнулись ноги, хоч пчихав ніс – не видно і дороги. Аж зирк! – напроти вийшла інша пані: червоні маки на її жупані, зеленим листом шата вся обшита, на голові вінок з пшениці-жита, і стало так гаряче, що нераз Снігур розпчихався: ще раз, ще раз!
– Ти хто такий?
– Снігур. Шукаю дому, де жити б нам усім по-зимовому. Погано стало в сторонах оцих порядним Снігурам…А-пчих! Аааа-пчих!
– Ти добре трапив: я княгиня Літо. Тобі у мене буде знаменито! Забудь лише, що ти зі снігу дід, забудь, що сніговий у тебе рід, а я вже так зроблю, що з тебе буде найкращий з городових страхопудів. Пташок ти відженеш з городів, друже, городину спасеш, великий скарб заслужиш!
Та випростувався Снігур, хоч кості нили, та й каже, скільки в нього сили:
– Не відречуся снігового роду, не піду страхопудом до городу! На страхопуда я не годився б! Хорошим Снігуром я народився і Снігуром остануся вже я, бо навіть і «Снігур» — моє ім’я!
І далі йде, волочить ледве ноги, аж зирк! – знов диво посеред дороги: йде пані, шата з листя золотого, обшита звірів хутрами до того, кіш овочів в руках, на голові хустина з блискучих ниточок, із павутиння.
– Ти хто такий?
– Снігур. Ааа-пчих! Пробачте! Шукаю, де б рідної зими діждати. Погано нам в теплі... Така в пас вдача...
– От добре, що тебе сьогодні бачу! Я Осінь-господиня страх багата! Для мене попрацюй – велика буде плата! Не стопишся; тебе заміню в білку. Будеш скакати з гілочки на гілку, горішки рвати, яблучка, грушки і сливи, солодкі, спілі і будеш щасливий! Забудь лише, що ти зі снігу дід; – забудь, що сніговий у тебе рід!
Снігур зібрав свої останні сили:
— Ааааа-пчих! Мені багатства всі немилі! У білку не змінюсь хвостату, і жити не піду у твою хату! Мене не манять твої груші й сливи: без рідних не буду ніде щасливий! Якже я – ааа-пчих! – згодився б? Снігуром я народився, Снігуром останусь я: чесне Снігурів ім’я!
Знов іде. Йдуть ноги скісно, а на серці сумно, млісно... Підійде, то знов пристане... Випадає ніс морквяний...— Мабуть, не знайду я хати, ще й прийдеться пропадати... Бідний батько, бідна мати, плаче Краля десь за братом... Ой, чого ж пішов від них у світ широкий я?.. Ааааа-пчих!
Коли глянь: хтось на дорозі! Любо війнуло морозом, снігова майнула шата, задзвеніли десь санчата. У танку сніжинки звились. У Снігура вступили сили. Глянув: пані величава, в квітах льодових рукава, горностаями обшита, ще й почала говорити:
– Я Зима. Тебе шукаю. Будеш жити в моїм краю. Ти не зрадив свого роду, тож дістанеш нагороду. Вже полинули щодуху лебеді з сніжного пуху, крижані повезли сани, вмить повернуться з батьками. З ними теж приїде ляля, снігова сестричка Краля. В замку крижанім вам жити, де снігові оксамити, а на вікнах квіти з льоду – Снігурам усі вигоди. Ще й сніжинки там танцюють та морозивом частують.
Дивиться Снігур – ой щастя! З рідними санки вже мчаться; всі врятовані, здорові, б’ється серце Снігурове:
– Рідні, милі, щастя з вами: Снігурові з Снігурами!
Джерело: Храплива-Щур Леся. Снігурик : казка / Л. Храплива-Щур // Рідне слово : укр. дит. літ. : хрестоматія : у 2 кн. / упоряд.: З. Д. Варавкіна, А. І. Мовчун, М. Ф. Черній. – Київ, 1999. – Кн. 2. – С. 476-477.
